Черга в лікарні

      Витертий лінолеум повідставав від підлоги в місцях стиків, його обтріпані краї стирчали,  нагадуючи розпороте риб*яче черево. Відвідувач ходив спочатку вздовж цього черева, а потім почав ходити по ньому, безнадійно намагаючись придавити висохлу шкіру, полагодити, стулити засохлі окрайці. В місцях, які не могли відірватися, там де лінолеум був приклеєний міцно, він протерся, і на сіро-зеленому тлі сяяли жовті плями. Цікаво, скільки років займає шлях до такого стану? Певно не один десяток.  Втомившись від безнадійної справи, відвідувач зупинився і підвів очі до стелі, узрів там водяні розводи, а за ними місця, де штукатурка зовсім повідпадала, демонструючи дерев*яну решітку перекрить, і продовжив тупцювання підлогою. Загалом клініка нагадувала зшитого з кусків зомбаря, який з усих сил тримається, намагаючись мати людський вигляд. Але шви розлазяться, і то там, то тут виринають на поверхню зогнилі безпорадні нутрощі. Вочевидь для маскування руйнаціі великий шматок фойє займають велетенських розмірів рослини, цілий зимовий сад. Ось хто тут почувається добре. Одразу пригадуються  балачки про те, що рослини в лікарнях підживлюють залишками крові, що здають на аналізи, і тому вони такі міцні і жирні, колосяться, не зважаючи на холод і протяги. Зомбак ласий і до крові, і до грошей. Все тут платне: і аналізи, і рентген, і гіпсування.
            Але в черзі треба зберігати пильність. Оцей мрійник, що тупцює по непокірній стирчачій підлозі, поплював би ще, може б зліпилось, має в руках підозрілого кейса. Такий кейс – явна ознака медичного представника. А ці істоти вміють просотуватись непомітно до лікарів, а тоді вже сидять там годинами, незважаючи на чергу, навіть в дитячих поліклініках, де черги ревуть і стогнуть. Та небезпека з*явилася з іншого боку в вигляді знайомої тітки-сусідки, якій треба тільки запитати. Та тут всі – члени клубу кому тільки запитати. Поки члени клубу кліпають очима, вона вже в кабінеті, куди там медпредставникам. Виходить за півгодини. Вибачається. Їй було потрібно лише направлення до спеціаліста, а її почали роздягати, досліджувати. Та нехай би тебе чорти дослідили. Біжи далі, а то спеціаліста прогавиш. Хоча ні, ця не прогавить. Не те що хлопець, який сидить і мовчить, а потім мало не втрачає свідомість і черга сама  просить його зайти без черги.
            Нарешті вдається потрапити до лікаря, в процесі оформлення необхідних документів трапляється нагода відвідати ще й головного лікаря. Виявляється, що ця велика напівзруйнована споруда має окремий відсік, де мешкає адміністрація. Відсік цей відокремлений дверима, відчинивши які, потрапляєш в інший вимір. Тут тепло, затишно, пристойно відремонтовано, дерев*яні двері, сучасні меблі. Всі привітні, розмовляють тихо, нікуди не поспішають, втім все вирішують. І ніщо не нагадує того роздертого на шматки зомбака, який намагається мати вигляд живого. Хіба що усвідомлення, що це і є мозок, який ним керує.
            Як воно складається, що в сфері надприбутків, де ні для кого немає нічого безкоштовного, панує такий занепад, помилувавшись на який, можна впасти в остаточну депресію? Начебто освічені чемні лікарі, призначають сучасне лікування, а обладнання в них музейне і сам музей вже розсипається. Можна, звичайно, і музейним експонатом творити дива. Але не дай боже захворіти і не мати грошей. Тоді дива не буде. І невідомо, яка реформа здатна подолати цей систиматизованний цинізм.