Добірка вражень/Коллекция впечатлений

 


Книжка на межі художнього і документального твору. Дуже-дуже повчально для всіх, хто пише сьогодні. Немає сумніву, що авторка дослідила документи і вивчила реалії повоєнного часу. Що відбувалося тоді, як жили мешканці міста і, зокрема, письменники. Як писалося в радянську добу? Як взагалі вони могли щось писати?
Радію, що той час вивчають і описують, показують класиків і некласиків живими. Варто замислитися, через що вони проходили, скільки разів були змушені відректися від власного минулого, від власних слів і думок. Щодо описів міста і його мешканців - тут все теж сповнене життя і трагізму, висвітлені теми, які досі не часто обговорювалися. Тут використання розмовної говірки, русизмів виглядає органічним, відтворює тогочасні реалії. Принаймні, мені такі вкраплення здалися цілком виправданими. Втім, дещо все-таки здивувало. Це дрібниці, але "чекають чотири голодні гобліни" виглядає дивно. Звісно, ці демони існували споконвіку, але щоб потратити в жарт в 1947 році в Києві? Навряд чи, може, я помиляюся?
А все-таки, якщо і є якісь невідповідності, на них можна не зважати. Написано гарно, і лишається тільки уявляти, яку дослідницьку роботу проведено для цього.

 


Багряного читаю повільно. Такий впізнаваний Харків, залізничні станції, вулиці, трамваї. Все просякнуте страхом, який панував тут в 30-ті... Збираю цікаві слова, зараз рідкісні або невживані, а тоді, мабуть, звичні. Тоді - це не за царя панька, а в 30-50 - ті роки. Про ніт вже писала, це слово вжите в тексті без гумору, а для підкреслення заперечення. Тепер вполювала: тичба (в значенні юрба), рахуба (в значенні лічба). І мій фаворит на сьогодні - совбарин.
"Георгіані був на диво елегантний, аристократичний, випрасуваний, накрохмалений, ідеально сніжно-білий і виклично гордий та недоторканий - словом, справжній грузинський князь, а на совєтській термінології - совбарин".

І, до речі, совєтський багато хто вважає правильним вживати сьогодні замість радянського.

 

Іра Баковецька-Рачковська вміє вражати, як поетка, як виконавиця, як организаторка, і - як письменниця теж. Детективна історія з несподіваним підтекстом, який примушує замислитися про кілька важливих речей. Загадка, яка здається легкою, але тільки повертає до початку і ставить нові питання. Людський пластилін здається таким слухняним, наче з нього можна виліпити що завгодно, але наслідки виходять несподівані. Вони лише загострюють питання ідентичності... Якщо цю історію можна порівняти з чимось, то я б порівняла з "Осиною фабрикою" Ієна Бенкса. Але питань і проблем в "Пластиліні" висвітлено більше)

 




Дійсно, дуже смішна книжка. Нащадки героїв Марка Твена і О'Генрі вирушають назустріч пригодам. Перетинають символічне море, щоб потрапити в "інший світ". Там зустрічають пророків, перетравлюють віровчення, проходять шлях від демократії до диктатури і назад до анархії. Все це у формі дикого гротеску і дуже реалістично з огляду на сьогодення. Такий собі опис історичного процесу і світової філософії у формі анекдоту. Таке почуття гумору, що не залишає місця для суму, лише тонко натякає на нього. І зовсім нічого не натякає про долю автора - Олега Сенцова. 

( цитати )

 

Мої покинуті кохані, я не рахую, скільки вас

Лишилось в проміжному стані. Ви всі отримали аванс –

І першу зустріч, перший погляд, і посмішку, і дотик рук,

І спільний шлях – разом додому, і спільне вивчення наук.

Бо це наука – розуміти відверті і п’янкі слова,

І вірити – вони як квіти, чарівні, здатні на дива.

Всім обіцяю повернутись, і всі вони слухняно ждуть,

Коли зуміють доторкнутись, і свою правду доведуть.

Нове захоплення тим часом з’являється, бере в полон,

І пропонує бути разом. І я будую Вавилон:

Складаю башту - стос високий із недочитаних книжок.

 Це пристрасть на ім’я Цундоку – мій хворобливий ватажок.

В японській мові є чарівне слово «tsundoku», що перекладається як «людина, котра купила багато книг і просто не має часу, аби їх прочитати».

 







Книжка якраз до "жінічого дня", які б сенси не вкладали в цей дивний вислів. Знаменитий роман Сильвії Плат "Під скляним ковпаком" вийшов українською в художньому оформленні. Таке видання приємно тримати в руках, часто ілюстрації влучні і цікаві. Та чи відповідають вони змісту?Якщо не знати, про що ця книжка, можна припустити щось зовсім дівчаче і потрапити в пастку. Яку історію могла б розповісти дівчина з обкладинки? Щось схоже на "Красуню і чудовисько"? Дійсно, тільки чудовиська тут не такі люб'язні як в казці.





( далі )

 




Жіночий скелет з блакитними зубами:

birdinflight.com/ru/novosti/20190110-lazuli-teeth.html

 


Дізналася, що Алессандро Барікко вважається одним з найкращих сучасних італійських письменників. Цікаво, що він - професійний музикант, який вирішив стати письменником. Дійсно, ця проза наздвичайно музична. Ритм, повтори, повернення до тих самих тем по кілька разів, відчутна мелодійність - все це дуже нагадує оперу. В Італії оперне мистецтво цінується надзвичайно, його люблють і на ньому знаються. Тому, не дивно, що проза, яка нагадує музику, була оцінена. 
"Шовк" - це майже справжня опера, чуттєва, поетична, драматично напружена. Невеличке глузування зі справжніх опер - підкреслено етнічні мотиви, але події зовсім не відповідають історичній дійсності. Ніби за мотивами знань про Японію створено країну японських мрій. Таке трапляється в і числених творах мистецтва, і житті. Ідеалізування людини, створення її уявного образу, який не співпадає зі справжнім - про це теж в цій книзі. 
"Море. Океан" критики цінують дуже високо, а спиймати його відверто важко. Тест теж надзвичайно музичний, але це більше нагадує симфінії Шостаковича або щось ще більш авангардне. Пошук нової форми, поліфонія голосів героїв, жоден з яких не є головним, гойдання на хвилях без початку і кінця - все це намагання наслідувати таких митців, як, скажімо Кафка. Цікаві питання, цікавий спосіб сприйняття, але не скажу, що читала із задоволенням. 
Варто ще зазначити, що книжечки оформлені дуже красиво, і не тільки політурка, а і текст, це приємно. Це ще більше посилює враження від книги як від мистецького витвору. 




( ще  )

 

Не багато трапляється авторів, які тримають у напруженні всі п'ятсот з гаком сторінок. Донна Тарт видає один роман в десять років. "Щиголь" - її останній, для мене був першим з її романів. Не відпускав ні на хвилину, читала навіть в траспорті, де і втратила улюблену магнітну закладку. "Таємна історія" написана набагато раніше, а ефект той самий. Одна і та сама подія подаєтся з різних кутів і набує ризних сенсів, і водночас стає початком цілої низки подій...
В тексті - числені посилання на цілу низку англійських і американских класиків, а все-таки найбільший вплив, який відчувається  - від Достоєвського. Хоча все відбувається в Америці, і жоден персонаж не викликає однозначного засудження чи огиди, навпаки, всі викликають співчуття, а тема лишається та сама - що відчуває злочинець? І тут авторка не обмежується християнською мораллю. Людина, яка розуміє світогляд і філософію інших епох і культур, може обирати собі будь-яку з них. Що буде, якщо повернутися до давніх греків і спорбувати мислити як вони?      

Колись давно занесло мене на лекцію з копірайтингу. Це було відкриття. Я дізналася, де навчаються люди, які пишуть всі ці недолугі і безграмотні тексти, що їх повен інтернет. Тоді подякувала університету за те, що вмію і за те, що не доведеться платити за теревені модних спікерів, які когось чомусь навчають. Тепер, як читала "Таємну історію", ще раз подякувала. За те, що розумію, про що йдеться. Звісно, можна прослідкувати за сюжетом, не вдаючись до філологічних подробиць. Але з ними - набагато цікавіше. 

 


Чи візьметеся читати книгу, якщо чули несхвальні відгуки про неї? Я - так. Цікаво, що люди очікували і що їх розчарувало. Чого можна очікувати від книги про собаку? Історію любові, відданості, відповідальності. Намагання побачити себе так, як вони нас бачать. Чергову спробу зрозуміти, ким вони є для нас і чому вчать все своє коротке життя. Все це тут є. Але книга не зовсім про це, інакше вона була б схожою на інші.
Насправді автор розповідає про себе, про кричущу самотність, про купу накопичених проблем, які неможливо розв'язати самому. Про спроби втечі від реальності, про те, як це виглядає зовні і куди може завести. Собака при цьому завжди лишається поруч, як їй і належить. Читачеві варто зосереджуватися не на тому, що робить і говорить герой, а на тому, чому він це робить. І реальний, і вигаданий світи зображені досить яскраво,і лишається простір дял інтерпретаціі. Не здивуюся, якщо за романом зроблять кіно. Не здивуюся також, якщо воно суттєво відрізнятимиться від роману, бо текст дозволяє акцентувати ті чи інші моменти і обирати серед них.
До речі, автор спілкується з читачами в своєму твітері.