Від квадрата до триптиха
Jan. 27th, 2016 07:00 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
neznaiko Блукаючи виставковими залами і галереями Харкова, в пошуках нового в мистецтві, іноді можна знайти таку новинку, яка є примушує пригадати попередніх новаторів, що вже встигли стати класиками. Наприклад, такий Синій триптих.
Триптих продовжує тему знаменитого Чорного квадрату. До речі, найвідомішій картині Казимира Малевича якраз виповнилося сто років.
Новий напрямок Малевич називає "супрематизмом", від латинського supremus – "найвищий". "Це новий живописний реалізм, безпредметна творчість", – пояснює його суть.
Будинок у Києві, де 23 лютого 1879 року народився художник, знесли у 1982-му. Вулиця, на якій він розташовувався, зараз носить його ім'я. Батько був поляком, мати – українкою. Родина часто переїздила, жила в селах на Поділлі та Харківщині. Вдома спілкувалися польською, із селянами – українською. В усіх анкетах Казимир вказував себе українцем. Лише раз "змінив" національність на польську – коли наприкінці 1920-х просив притулку в Польщі. Відмовили, бо вважали його комуністом. 1930-го Малевича викликають до СРСР з Берліна, де представляв свої картини. Одразу складає заповіт, який починає словами "Якщо мене уб'ють…" Художника звинувачують у шпигунстві на користь Німеччини. Допити підривають його здоров'я – Малевич помирає 15 травня 1935 року в Санкт-Петербурзі від раку простати. Труну для свого похорону спроектував власноруч. У поперечному розрізі вона мала форму хреста. У верхню частину білої кришки вписали чорний квадрат, біля ніг – червоне коло. Репродукцію "Чорного квадрату" несла його учениця попереду процесії. Тіло перевезли до Москви, де кремували. Попіл поховали в селі Німчинівка, неподалік столиці. Могилу зруйнували в 1940-х. Місце її розташування зараз невідоме.
1913-го поет Василіск Гнєдов видав збірку "Смерть искусству". У ній було 15 віршів. Перший складався з одного речення, кожен наступний – все менший. Останній – "Поэма конца" – мав виглядав порожньої сторінки. На одному з поетичних вечорів друзі вирішили пожартувати над автором.
– А прочитай нам "Поэму конца", – попросили.
Гнєдов встав і мовчки перехрестив усіх присутніх. Такий підхід сподобався Малевичу.
– Тепер я знаю, з чого нам треба починати в живописі, – сказав він тоді Гнєдову. – З нуля.
Для Чорного квадрату він змішує глянцеву й матову чорні фарби – для глибокого оксамитового тону.
Художник особисто розміщує картину таким самим чином, як зазвичай вішають ікони. На той час ікони присутні в кожній оселі, і людина, яка потрапляла на виставку і бачила Чорний квадрат, одразу розуміла, на якому місці він опинився.
Мистецтвознавці сприймають виставку критично. "Без сумнівів, це і є та ікона, котру панове футуристи ставлять взамін Мадонни", – коментує Олександр Бенуа в газеті "Речь". – Чорний квадрат у білому обрамленні – це не простий жарт, не простий виклик, не випадковий маленький епізодик, що стався в будинку на Марсовому полі. Це – один з актів самоствердження того начала, що має своїм іменем мерзоту порожнечі. Воно кічиться тим, що через гординю, пиху, нехтування всього любовного та ніжного – призведе всіх до загибелі".
Малевич відповідає у статті "Мистецтво дикуна і його принципи", опублікованій 28 березня 1918-го в газеті "Анархія": "Усе мистецтво до нас є старими светрами, які потрібно міняти так само, як ваші шовкові спідниці. Коли ви їх викидаєте, то купуєте нові. Чому ж ви не одягаєте костюми ваших бабусь, коли млієте перед картинами з їхніми напудреними зображеннями? Це все підтверджує, що тіло ваше живе у сучасності, а душа вбрана у старий бабусин ліфчик".
Та чи дійсно художник прагнув демострувати порожнечу? Ікони, як відомо, зображують бога. Але насправді зображення ніким небаченої сили у вигляді людини є припущенням, зображенням людських уявлень про цю силу. Хтось уявляє нестерпне сяйво, палаючий кущ, а хтось Бога-отця у людській подобі. Але всі згодні в тому, що за межами реального життя - невідоме. Невідомо, як воно виглядає і що ми побачимо, коли полишимо цей світ. При цьому намагання зазирнути у невідоме, відчути контакт з творцем і силою животворячих енергій і робить ікону чимось більшим, ніж мистецький витвір. Молитва робить її порталом в інший, духовний світ. Оскільки цей світ є для людини прихованим, цілком доречно зобразити його як дещо зовсім не відоме, як безмежна чорнота космосу, яка скриває в собі безліч таємниць. Це відверте зізнання в тому, що ми нічого не знаємо про інший світ, але віримо, що він існує.
Крім цього можна говорити і про художне пророцтво. Бо сьогодні далеко не в кожній оселі можна побачити ікону, проте чорні квадрати є обов`язковими атрибутами сучасних домівок. Вони розташовані не на покуті і не вимагають таких зусиль, як молитва, аби показати іншу реальність. Достатьо лише легкого натиску, аби вони ввімкнулися і затягли до світу ілюзій, поглинаючи увагу і впливаючи на світогляд. Їм так легко піддатися і вони дійсно можуть затягти до порожнечі.
Таким чином, Синій триптих - це також спроба погляду за межі звичного і зрозумілого. А також натяк на те, що інформаційне поле стає все більш об`ємним і настільки привабливим, що пошуки і дослідження невідомого можуть стати привабливішими, ніж саме життя.
Триптих продовжує тему знаменитого Чорного квадрату. До речі, найвідомішій картині Казимира Малевича якраз виповнилося сто років.
Новий напрямок Малевич називає "супрематизмом", від латинського supremus – "найвищий". "Це новий живописний реалізм, безпредметна творчість", – пояснює його суть.
Будинок у Києві, де 23 лютого 1879 року народився художник, знесли у 1982-му. Вулиця, на якій він розташовувався, зараз носить його ім'я. Батько був поляком, мати – українкою. Родина часто переїздила, жила в селах на Поділлі та Харківщині. Вдома спілкувалися польською, із селянами – українською. В усіх анкетах Казимир вказував себе українцем. Лише раз "змінив" національність на польську – коли наприкінці 1920-х просив притулку в Польщі. Відмовили, бо вважали його комуністом. 1930-го Малевича викликають до СРСР з Берліна, де представляв свої картини. Одразу складає заповіт, який починає словами "Якщо мене уб'ють…" Художника звинувачують у шпигунстві на користь Німеччини. Допити підривають його здоров'я – Малевич помирає 15 травня 1935 року в Санкт-Петербурзі від раку простати. Труну для свого похорону спроектував власноруч. У поперечному розрізі вона мала форму хреста. У верхню частину білої кришки вписали чорний квадрат, біля ніг – червоне коло. Репродукцію "Чорного квадрату" несла його учениця попереду процесії. Тіло перевезли до Москви, де кремували. Попіл поховали в селі Німчинівка, неподалік столиці. Могилу зруйнували в 1940-х. Місце її розташування зараз невідоме.
1913-го поет Василіск Гнєдов видав збірку "Смерть искусству". У ній було 15 віршів. Перший складався з одного речення, кожен наступний – все менший. Останній – "Поэма конца" – мав виглядав порожньої сторінки. На одному з поетичних вечорів друзі вирішили пожартувати над автором.
– А прочитай нам "Поэму конца", – попросили.
Гнєдов встав і мовчки перехрестив усіх присутніх. Такий підхід сподобався Малевичу.
– Тепер я знаю, з чого нам треба починати в живописі, – сказав він тоді Гнєдову. – З нуля.
Для Чорного квадрату він змішує глянцеву й матову чорні фарби – для глибокого оксамитового тону.
Художник особисто розміщує картину таким самим чином, як зазвичай вішають ікони. На той час ікони присутні в кожній оселі, і людина, яка потрапляла на виставку і бачила Чорний квадрат, одразу розуміла, на якому місці він опинився.
Мистецтвознавці сприймають виставку критично. "Без сумнівів, це і є та ікона, котру панове футуристи ставлять взамін Мадонни", – коментує Олександр Бенуа в газеті "Речь". – Чорний квадрат у білому обрамленні – це не простий жарт, не простий виклик, не випадковий маленький епізодик, що стався в будинку на Марсовому полі. Це – один з актів самоствердження того начала, що має своїм іменем мерзоту порожнечі. Воно кічиться тим, що через гординю, пиху, нехтування всього любовного та ніжного – призведе всіх до загибелі".
Малевич відповідає у статті "Мистецтво дикуна і його принципи", опублікованій 28 березня 1918-го в газеті "Анархія": "Усе мистецтво до нас є старими светрами, які потрібно міняти так само, як ваші шовкові спідниці. Коли ви їх викидаєте, то купуєте нові. Чому ж ви не одягаєте костюми ваших бабусь, коли млієте перед картинами з їхніми напудреними зображеннями? Це все підтверджує, що тіло ваше живе у сучасності, а душа вбрана у старий бабусин ліфчик".
Та чи дійсно художник прагнув демострувати порожнечу? Ікони, як відомо, зображують бога. Але насправді зображення ніким небаченої сили у вигляді людини є припущенням, зображенням людських уявлень про цю силу. Хтось уявляє нестерпне сяйво, палаючий кущ, а хтось Бога-отця у людській подобі. Але всі згодні в тому, що за межами реального життя - невідоме. Невідомо, як воно виглядає і що ми побачимо, коли полишимо цей світ. При цьому намагання зазирнути у невідоме, відчути контакт з творцем і силою животворячих енергій і робить ікону чимось більшим, ніж мистецький витвір. Молитва робить її порталом в інший, духовний світ. Оскільки цей світ є для людини прихованим, цілком доречно зобразити його як дещо зовсім не відоме, як безмежна чорнота космосу, яка скриває в собі безліч таємниць. Це відверте зізнання в тому, що ми нічого не знаємо про інший світ, але віримо, що він існує.
Крім цього можна говорити і про художне пророцтво. Бо сьогодні далеко не в кожній оселі можна побачити ікону, проте чорні квадрати є обов`язковими атрибутами сучасних домівок. Вони розташовані не на покуті і не вимагають таких зусиль, як молитва, аби показати іншу реальність. Достатьо лише легкого натиску, аби вони ввімкнулися і затягли до світу ілюзій, поглинаючи увагу і впливаючи на світогляд. Їм так легко піддатися і вони дійсно можуть затягти до порожнечі.
Таким чином, Синій триптих - це також спроба погляду за межі звичного і зрозумілого. А також натяк на те, що інформаційне поле стає все більш об`ємним і настільки привабливим, що пошуки і дослідження невідомого можуть стати привабливішими, ніж саме життя.
