neznaiko | Трохи про навчання

Місто вимагає швидкості і водночас примушує чекати. Звичка розраховувати все до хвилини викликає роздратування, коли хвилини спливають марно. А чекати і поспішати все одно доводиться, навіть, якщо все сплановано ідеально. Таким був дводенний курс навчання... Багато доводилося відвідувати тренінгів, але таких цікавих - ще ні. Від початку багато інформації і спілкування з людьми спільних інтересів (чомусь це рідкісне явище).
Перша частина збігає і треба швидко пообідати. Без роздумів рушаю до знайомої кав`ярні, а замість неї знаходжу вже інший заклад. Він зовсім новенький, але там вже сидять знайомі, вже дегустують. Приєднуюсь і замовляю щось суттєве і швидке. Це бургер, байдуже, що якийсь там авторський. А втім, це не забігайлівка і бургери тут пропонують їсти в чорних гумових рукавичках, які і подають на окремій тарілочці. Це вже щось. Геловінський декор з павуками на стінах, нудна мрячка за вікном і власні руки, що стали руками Моріарті, вже готові хапати і душити. Вони стискають м`який гарячий хліб, і з нього визирає, господибоже, кров`яна ковбаса і відступати ніколи.
Перерва закінчується, треба вертатися і хочеться приховати свого внутрішнього вампіра, нехай і лайт-версію. М`ятні льодяники підійдуть для цього найкраще. Черга в цукерні невелика, але всі беруть по декілька сортів солодощів, мабуть, бажають приховати більше або підсолодити життя сильніше. Приглядаюся до черги, дійсно, самі дракули і відьми, і дійсно, чи їхне життя цукор?
Так і виходить, що вже час бігти і на ходу розгортати цукерку і тримати шією парасольку, а в цей час стіни теж мають що сказати. Можна було б посперечатися з їхніми твердженнями, але встигаю тільки зробити розмите фото телефоном і пообіцяти подумати про це потім. Про людей, кожен з якіх - це цілий світ. Про самотність і окремість кожного із світів. І про ті зміни, які відбуваються в цих світах. Або ні.

Світлина від Tetiana Ostrovska.