neznaiko | про літо

Одного дня ти вийдеш з дому і дорога поведе тебе сама. Не питатиме, чого ти хочеш, що плануєш, куди поспішаєш. Не даватиме відволіктися на жовті соняшникові поля і жовтогарячу траву під абрикосовими деревами. Вона кличе далі, за плавний поворот, потім за другий, тут вже ніхто не зустрічається, тільки високі трави намагаються лоскотати, і високо в небі хижий птах звужує кола.

Яр розлігся наче човен, встелений всередині різнотрав'ям, боки в нього порепані, в тріщинах сяє білий пісок. Дорога стає стежкою, тягне вниз, шепоче про старе русло ріки, його ще можна впізнати по крутих піскових берегах, які зберігають таємні знаки, пам'ятають ім'я річки, якої вже немає. Яр розтягнувся кривою усмішкою, дивись, яка тут буйна зелень, джерела є, і вони живі. Ти можеш роками їх не бачити і не чути, не здогадуватися про їх існування, лише відчувати вічне невдоволення, спрагу, яка нічим не вгамовується, постійно шукати і не знаходити своє місце. Та варто лише довіритися цьому шляху, він приведе до прихованих джерел, що вже наповнили цілі озера. Одне з них зберігає чарівний скарб, якого сьогодні ти зможеш торкнутися.