neznaiko | Про пам'ять

18 лютого став днем спогадів про події Майдану, і це залишиться, скільки б років не минало, бо існують події і люди, які лишають сліди. Для мене такою людиною був і дід Микола, його завжди згадую 18 лютого, в його день народження. Звісно, я не можу пам’ятати його молодим, але він прожив довго, і я пам’ятаю багато. Іноді згадки бувають раптовими і несподівано доводять до сліз. Так сталося в Чернівцях, коли сурмач на вежі просурмив мелодію пісні про Марічку, а в моїй голові голос дідуся проспівав всі слова (я і не знала, що пам’ятаю їх). Коли думаю про нього, виникають такі собі ключові слова, які складаються в хмару. Це як теги, які діють в двох напрямках, коли трапляється щось з цього переліку, згадується дідусь. Подорожі, які він любив, міста, в яких він жив: Ржищів, Київ, Дубно, Харків. Знову цвітуть каштани, радіо Промінь, Кобзар, гуморески Глазового, пісні, приказки і загадки, географічні назви всього світу, каліграфічний почерк, закручений підпис. Холодець, який я не любила, банани, які він дуже полюбив. Краватки і носові хустки, бриль, веломашина, трамвай – третя марка, ситро – всі газовані напої, серп і молот – смерть і голод. Бандера – так в очі і поза очі казав дехто з сусідів. А ми ніколи і не обговорювали, що це, типу це тому, що він з заходу, хоча насправді з Київської області.