Добірка вражень/Коллекция впечатлений

Будиночок сяє білими стінами на сонці. Квіти заглядають до веранди, двері привітно відчинені. Всередині зустрічає несподіваний холод. Одразу в сінях знайомий запах б’є під дих, примушує заплющити очі. Звідки мені знати, як мають пахнути білині стіни? Як і те, що після дотику вони лишають білі мітки на одязі? Рухаюся коридором далі, всі кімнати наскрізні, переходять одна в іншу, а на дверях між ними – завіси. Малюнок проступає на затертій світлині пам’яті. Впізнаю двері з завісами, дерев’яну етажерку зі старими книжками. Не треба відкривати їх, щоб побачити потемнілі сторінки з помітками чорнилом. Почерк той самий, літери підкручені по давній моді.

 Фарбовані дошки підлоги вкриті килимками з геометричним орнаментом. Вони легко зсуваються і йдуть хвилями, якщо пробігтися кімнатою, як колись. Коли? В давніх снах, які виявилися спогадами? Крісла, мереживні серветки, стеля зі сволоком підтверджують давне знайомство. З вікна видно сад, як і має бути, а від полущеної білої фарби на шибці стикається серце. Повітря насичене білилом і чимось солодкавим, що лишилося в тканині абажуру, в гладеньких боках комодів, в фарбі картин. Крізь вікна не чути птахів, а в кімнатах тільки підлога могла б скрипіти, та і вона мовчить, щоб не заважати пригадувати. Спогади затоплюють кімнату, з кожним вдихом занурююся глибше.

Тут має бути ще дещо важливе. Важливіше за старий масивний письмовий стіл перед вікном. Коли сидіти за ним, позаду лишається частина кімнати і прохід в інші. Гостро незахищеною спиною відчуваю, як незатишно від цього. Відчуваю той самий хребець, який торкається напівкруглої спинки стільця. Повінь споминів заливає майже по вінця. Де ж те, що я шукаю? Нарешті, крім портретів на одній бічній стіні бачу пусту золоту раму. Вона пуста лише на перший погляд, від часу дзеркало втратило блиск. Поверхня пішла плямами, помутніла, але не зовсім зіпсувалася. Ще можна подивитися в нього. Лишилося останній раз ковтнути повітря, зробити крок і дізнатися, кого я там побачу.